Літературно – музична композиція
«Любові всевишній присвячується...»
(Святково прибрана зала. Столики для кожної пари. На них — запалені у підсвічниках свічки ,супровід легкої класичної музики. На дошці, стінах, при вході — оформлені у вигляді «сердечок» висловлювання про кохання:
1. «Благословенні будьте, серця рани...» (Ф. Петрарка).
2. «Нехай святиться ім'я твоє...» (О. Купрін).
3. «Твоїм ім'ям на Тебе я молюся...» (М. Вінграновський).
4. «Тільки любов буває раз або ніколи!» (Ліна Костенко).
5. «Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов...» (П Г. Тичина).
6. «Так ніхто не кохав!..» (В. Сосюра).
На деяких «сердечках» — написи різними мовами:
«Я тебе кохаю» (укр.);
«Я тебя люблю» (рос);
«Iсh liebe dich» (нім.);
«І love you» (анг.).
Пролог
Учитель: У всі віки поети оспівували найчистіше і найсвятіше почуття, яке звеличувало людину і робило її найщасливішою. У всі віки створювались хвалебні гімни коханню, що стали прекрасними музичними шедеврами.
Сьогодні ми полинемо у цей чудовий світ, у якому поезія і музика сплели нев'янучий вінок любові.
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні,
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені,
Несказане лишилось несказанним.
Л. Костенко
То ж бажаємо усім, щоб усе сокровенне, але не сказане - було почуте вашими серцями.
(Звучить музичний номер.)
Ведуча: Істинну любов віншує вірність і пам'ять серця. Людина, скінчивши свою життєву дорогу, перетворюється на жменьку земного пороху, її ж кохання продовжує жити, воно безсмертне - і в цьому сила і краса величного почуття любові.
Ведучий: Хвала тобі, о любове! Зігрівай наші заморожені душі і входь яскравою зіркою в наше життя. Благословляємо тебе!
Ведуча: Любов - найбільше багатство людського духу. Уміймо ж берегти і звеличувати це найтендітніше і найміцніше, наймудріше і найблагородніше почуття, осяяне Божим духом.
(Звучить мелодія «Місячної сонати» Бетховена.)
Ведучий: «Небагато свят має людське серце, і найбільше з них кохання»,— так ніжно, щемливо й щиро сказав колись український прозаїк Михайло Стельмах.
Ведуча: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов»,— лірично признався молодий Павло Григорович Тичина.
Ведучий: «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання!» —переконував усіх юний серцем Володимир Сосюра.
Ведуча: А російський поет Олександр Сергійович Пушкін на увесь світ сповістив: «Я помню чудное мгновенье — Передо мной явилась ты!».
Ведучий: Про кохання, найкраще з почуттів, дарованих людині Богом, сказано багато щирих, захоплюючих слів, створено найчудовіші картини, складено найліричніші мелодії.
Ведуча: Кохання одухотворює людину, робить кращим і змістовнішим її життя, наповнює світлою, ніжною радістю, дарує красу почуттів.
Ведучий: Кохання — це той прекрасний цвіт папороті, який шукають усі, та, на жаль, знаходить далеко не кожний...
Ведуча: Вічна загадка любові, життя люблячого серця, вічні відтінки людських стосунків завжди були в центрі уваги поетів і поезії. Чому? Мабуть, тому, що поети відчувають світ набагато тонше, набагато гостріше, ніж будь-хто інший. Кохання — це та таїна, що давала їм, поетам, поштовх до творчості, силу й живлющу наснагу творити справжні шедеври...
Ведучий: Данте і Беатріче, Лаура і Петрарка, Шекспір і Смаглява Леді, Блок і Таємнича Незнайомка, Пушкін і Наталія Гончарова, Іван Франко і Ольга Рошкевич, Леся Українка і Сергій Мержинський... Ці закохані пари відомі, мабуть, усьому світові. Адже саме їх кохання і народило всесвітньо відомих літературних героїв, таких як Ромео і Джульєтта, Лукаш і Мавка, Онєгін і Тетяна...
Ведуча: Отже, розгорнімо наш альманах, який має назву «Любові Всевишній присвячується», погортаймо обережно його сторінки, на яких записано історії закоханих сердець, вслухаймося в рядки ніжності та кохання,— і задумаймося, яке все-таки велике й сильне почуття, як його треба терпляче чекати, берегти, леліяти, цінувати, охороняти: як збагачує воно душу людини, яке воно світле й прекрасне.
Ведучий: Любов’ю «хворіли» в усі епохи. Тому про неї так багато говорять. Але повторень немає, бо неповторні самі люди, і кожна любов велична. А чи знаєте, яка психологія кохання? Чим більше перепон на його шляху, тим могутніша внутрішня напруга і сум від нездійсненності надій. Легке і щасливе почуття ніколи не зрівняється своєю напругою з трагічним.
Ведуча: Саме тому вважають фатальним кохання великого гетьмана Мазепи
до Мотрі Кочубей.
Інсценівка.
(Звучить лірична музика. Під щебетання пташок виходять Мазепа і Мотря.)
Автор. Як золота зорі бандура
Душа акорди струн бере...
І протяла стріла Амура
Два серця — юне і старе.
Неначе блискавка сліпуча,
Пройшла крізь них не для біди,
І стиснулись вони жагуче,
Щоб битись разом назавжди.
Мазепа. Вітаємо вашу милість з погодним днем та з добрим здоров'ям.
Мотря. Вітаю ясновельможного пана гетьмана.
Мазепа. Таку хуторяночку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.
Мотря. Не бачила я тих, що на престолі сидять (вбік). Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?
Мазепа. Але я їх бачив і не одну, і не здалеку, а зблизька: впевнити Вашу милість можу, що жодна з них померкла би при Вас, як при сонці зірниця.
Мотря. Пан гетьман надто ласкаві до мене.
Мазепа. Це не ласка, тільки несміливий вислів мого почуття.
Мотря. Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро Вам кажучи, мені навіть важко балакати з Вами.
Мазепа. Не важко, а може скучно, бо я старий.
Мотря. Що це Ви вигадали, ясновельможний? Один гріх. Мені й не при гадці Ваші літа. Мені так любо з Вами балакати, тільки прикро, що слова не слухаються думок, ніби спутаною себе почуваю.
Мазепа. А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю випустили. Молодію, дивлячись на Вас. Так мене — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, Вашій милості відомо, чимало. Одна біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися в нас, як гриби при дощі. Побалакавши з Вами хвилину, я згодний сказати, що другої такої Мотрини не було.
Мотря. Пане гетьмане! Може, я й не гарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.
Мазепа. Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. (Бере її за руки. Цілує їх). Мотре, сонце моє!
Мотря. Пане мій... Лишіть. Іване Степановичу, лишіть.
Мазепа. (цілуючи руки) Бідні, бідні руки, як вони змерзли, і як вони змерзли, і як вони побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда мої?
Мотря. Ваші.
Мазепа. Не «ваші», а «твої». Скажи: твої.
Мотря. (шепоче через силу) «Твої»... Чого ж Ви мовчите, Іване Степановичу.
Мазепа. Дивлюсь і радію. Гарно так. навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни.
Мотря. Гріх говорити таке. Я смертна людина.
Мазепа. Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці, і в пісні.
Мотря. Не розумію Вас.
Мазепа. Тебе.
Мотря. Не розумію тебе, мій пане, я дівчина мало вчена.
Мазепа. То що то значить?
Мотря. Сам знаєш, що воно значить.
Мазепа. Одно я знаю, що люблю тебе, як не люблю нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання найкраща весна в моєму бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про негоди. Одно я знаю, що кохаю тебе... В тобі я бачу красу нерукотворну, щиру, непідкупну, правдиву. Мотре, мріє моя.
Мотря. Іване Степановичу, не треба.
Мазепа. (цілуючи руки) Мотря, сонце моє!
(Звучить музика.)
Автор. Іще нема зорі заграви,
І коників змовкає хруст.
А сонечко цілує трави
Вогнем своїх кривавих уст,..
І довго ще печаллю степу
Горить зоря...Так і Мазепа,
Старий, як осені мотив,
І Мотрі юність полюбив,
І груди рвуть йому зітхання.
Він знає, це — любов остання.
Мазепа. (обнімаючи Мотрю) Я притулю тебе до грудей, як свого вірного друга, і вдячним серцем благословитиму ту щасливу годину, що звела мене з тобою. Ти — сонце вечора мойого, Мотря Василівна.
Мотря. Ти — місяць ночі моєї, Іване Степановичу. (Мотря ї Мазепа прихиляються
один до одного.)
любенько кохана!
(Звучить музика «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».)
Ведучий: У кінці ХІХ ст. власний варіант драми кохання представив світові і великий українець Франко. 60 поезій, у яких ліричний герой розповідає про муки свого нерозділеного почуття, він об'єднав у три цикли — «жмутки» — і дав своїй збірці назву «Зів'яле листя». Історія його кохання була сумною й хвилюючою...
Ведуча: Колись давно, у дні юності, він вперше побачив її — Ольгу Рошкевич — свою «несмілу білу лілею». Ніжне кохання до неї тривало 10 років.
Ведучий: Батьки Ольги спочатку були прихильні до Франка, надіючись, що він зробить блискучу кар'єру. Однак після арешту Франку було заборонено бувати у домі священика Рошкевича, а Ольгу заставили вийти заміж за іншого.
Ведуча: Пізніше Франко закохався в Юзефу Дзвонковську — молоду привабливу дівчину, польку за походженням. На жаль, Юзефа була хвора на туберкульоз. Вона не хотіла ставати на його дорозі і сказала про своє нещастя чесно й відкрито...
Ведучий: Найфатальнішим було захоплення панночкою Целіною Журовською, яка так ніколи й не зуміла оцінити ні таланту, ані сили поетових почуттів до неї...
Ведуча: Про усі ці почуття — до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської — розповідає нам поезія-сповідь «Тричі мені являлася любов...».
Ведучий: Та з часом Франко зрозумів, що лише Ольга Рошкевич його найперша й найголовніша в житті любов, яку він проніс через усе життя, до якої прирівнював усі наступні — і не знаходив ні тієї щирості, ані тієї самовідданості. Чесність душі, усю печаль, гіркоту й журбу вилив поет у вірші-монолозі «Чого являєшся мені у сні?» (повернувшись до Ведучої, під мелодію читає поезію).
Пісня Чого являєшся мені у сні
Ведуча: Ольга Рошкевич теж через усе життя пронесла те перше кохання і, вмираючи, сказала покласти їй у домовину ті листи від Франка, які ми вже ніколи не прочитаємо, ті, що не дала прочитати нікому.
Ведуча: Струни поетичної лірики Лесі Українки не раз озивалися ніжними, сокровенними тонами,— була вона не тільки «співачкою досвітніх вогнів». Інтимна поезія Лесі складає цілий цикл. З яких же сердечних імпульсів народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення?
Ведучий: Адресат цілої низки віршів Лесі Українки — Сергій Мержинський — її сильне, велике, перше й останнє кохання, безжально обірване смертю коханого.
Ведуча: Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою». Таким малювали портрет Сергія Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною.
Ведучий: Після Ялти вони листувалися. Саме з цього щемливого почуття трагічної невідворотності долі народилася прекрасна Лесина поезія в прозі «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...».
(Звучить тиха мелодія.)
(Під акомпанемент Ведуча-Леся читає уривок, сідає за стіл, щось пише.)
Ведуча-Леся. Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, милу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу...( схилившись у задумі).
Ведучий: Не хотілося вірити, що 30-літній (!) Сергій помирає. Згадувалася зустріч з ним у Криму, в Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...
Ведуча-Леся. Але зустрічі були короткі й обривалися, як нескінченна розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самоті, в кімнатці, де поруч — його подарунки: томик Гете німецькою мовою, «Сікстинська мадонна» Рафаеля, чотиритомник поезій Гейне... (Перебирає на столі книги.)Восени 1900-го отримала лист від лікаря, який опікувався Мержинським. Сергію зовсім погано... Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду....
Ведучий: Між нею й ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка (її мати) відмовляла доньку — як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте Леся у січні 1901-го року їде в Мінськ — доглядати за тяжкохворим Мержинським. У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучко жбурляв великими сніжками, і вони танули, не долітаючи до землі...Тануло й Сергієве життя...Його не стало 3 березня 1901 року. На пам'ять про нього у Лесі залишилася репродукція «Мадонни» Рафаеля, подарована Сергієм у пору їхнього кохання. Біль щойно пережитої драми вилився в Лесину найпечальнішу поезію...
Ведуча-Леся: ( встає, виходить на середину. Читає напам'ять — тихо, сумно — вірш «Уста говорять...». Знову звучить сумна мелодія.)
Ведучий: Поети частіше пишуть про любов, як про троянди квітучі й духмяні, а в Лесі вона — зів'яла троянда.
Ведуча: У декого любов — як сонячний ранок, як весна барвноцвітна, а в Лесі — як розпачливий зойк пораненого птаха, як осінній шелест опалого листя...
Ведучий: Щастя... Хто знає, що таке? Для Лесі ж це коротке, як спалах, кохання було щастям, нехай трагічним, болючим, але все - таки щастям...
Ведуча: Сторінка 5. Володимир Сосюра й Віра Березіна
Ведучий: Володимир Сосюра у своїй поетичній творчості — ні на кого не схожий. Такі його поезії, як «Ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Васильки» та інші давно увійшли в класичний фонд інтимної лірики.
Ведуча: Вірш «Так ніхто не кохав» В. Сосюра присвятив своїй дружині — Вірі Березіній. Поет настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною й щирістю видається йому незвичайним, єдиним за всю історію людства. Мабуть, у цьому немає нічого дивного,— адже кожний закоханий вважає, що так, як він кохає, ще не кохав ніхто й ніколи у світі...
Ведучий: читає вірш «Так ніхто не кохав».
Епілог
(Звучить мелодія «Одинокий пастух»).
Ведуча: «Любові Всевишній присвячується»,— так називається наш вечір. Ви почули сьогодні з живих вуст, як гаряче б'ється людське серце в поезії, який біль, яке страждання, яку ніжність, яке щастя може передати поетичне слово.
...Читайте вірші про любов.
Хоч, кажуть, все придумали поети,—
І почуття, в яких нуртує кров,
І ніжності, і вірності тенета.
Не вірте! Є любов така в житті,
Що може навіть душу спопелити!
Знайдіть для себе ці слова святі,
Що змусять вас і плакать, і радіти.
Знайдіть найкращі на землі слова —
І подаруйте їх своїм коханим.
Читайте, вірші — в них любов жива!
Тож хай вона у вас в душі не в'яне!
Ведучий: Інтимна лірика — це завжди роздуми про найдорожче, найсокровенніше. Вона вбирає в себе найглибші почуття і найтонші порухи людської душі. Є в ній щось безоглядно-відверте, щиро-сповідальне і водночас— співзвучне почуттям і настроям багатьох, хто відчув високу і святу красу кохання, хто пережив радість і гіркоту розлук, хто спізнав найбентежніше щастя турботи й самозречення в ім'я людини, без якої не мислить свого життя на землі. Юні друзі, запам'ятайте прослухану поезію, яка, можливо, стане для вас підтримкою і втіхою на нелегких стежках дорослого житті. Хай у ваших душах поетичні зерна проростуть кришталево чистим почуття. Кохайте і будьте коханими!
(Звучить музичний номер.)
Ведуча: Наша композиція завершилася. Бажаємо усім віднайти свою яскраву зірку, яка б вела через усі життєві буревії та випробування, гріла своїм теплом і додавала снаги.
Немає коментарів:
Дописати коментар