КОХАННЯ В ЖИТТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
У житті Лесі Українки були три чоловіки. Вивчаючи її інтимну лірику («Як я умру...», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала...»), простежуємо стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням деяких біографів, були більш ніж дружніми. Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.
У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі.
Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський.
У 1897 році в Ялті Лариса Петрівна
познайомилась із Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Він закінчив Київський
університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем
(соціал-демократом), шанувальником театру, робив переклади з англійської мови.
Працював на залізниці в Мінську. Через хворобу приїхав лікуватись на курорт. У
Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя.. Він подарував
поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася.
З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку —
гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в
нашому місті розцвіло і їхнє кохання. Але доля відміряла йому дуже короткий
вік. У 1901 р., коли Сергію стало дуже погано, Леся поїхала в зимовий Мінськ
доглядати смертельно хворого. Її відмовляли від подорожі родичі. В Мержинського
був туберкульоз у стадії загострення, а Леся нещодавно тільки стала почувати
себе краще. Рідні боялися, що «палиця коха» знов причепиться до письменниці
(так згодом і сталося — Т. П. ). Але ніщо не могло зупинити закохану. Два з
половиною місяці, забувши про свої болі, вона доглядала Сергія. Це був час
надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. В
той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Критики вважать,
що саме тоді народився в Україні новий драматург. У листах до близьких і друзів
Леся намагалася бути бадьорою. Писала, щоб їх заспокоїти, що навіть
поправилась, але розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках
Л. Українки коханий помер. Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть
Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса
Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато
віршів присвятила Сергію Костянтиновичу...
Історія одного кохання…
Крим відіграв у житті Лесі Українки велику та магічну роль, подарувавши надію на сцілення і палке кохання. Влітку в Ялті Леся Українка познайомилася з Сергієм Костянтиновичем Мержинським.
Вперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)". З цьогож листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. З листа стає зрозумілим, що знайомство було викликане зв`язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією. Постать Мержинського належним чином не вивченна, і доводиться оперувати лише спогадами сучасників. Між ним і Лесею Українкою зав`язалася щира й близька дружба, яка перетворилась у кохання.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,
тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те,
що моє серце віщує і чому я вірити не хочу,не можу.
Мержинський -мрійник- "він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: "Sois malheureux et tu seras seul" (Будь нещасливий і ти будеш самотній)." "Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…"- Лесі Українки.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене,
як можна, щоб я жила сама,
тепер, коли я знаю інше життя?
Мержинського спіткало велике горе. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…
Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважаючи що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче.
Невимовна туга звучить у цей час у її творах:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згубленйй світе!
На початку січня 1901 року Леся знов поїхала до Мінська- вчетверте протягом року. Але цього разу поїхала не провідувати, а доглядати хворого. Слабке тіло Мержинського мало сильний дух та палко любляче серце. Як писала сама Леся у листі до матері : "Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла…"
В критичну годину навіть старші Косачі, батько й мати, теж стали на бік Лесі: писали їй до Мінська, радили, як доглядати хворого, зверталися до києвських лікарів за консультацією для Мержинського.
Сили Мержинського з кожним днем згасали. Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого коханого. Та рятунку не було- він помер у неї на руках.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і
згубимось обоє помалу,вдалині. А на тім місці,
де ми були в житті, нехай троянди в`януть, в`януть і пахнуть,
як твої любі листи, мій друже…
Леся не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листочки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих вуст.
Уста говорять: "Він навік загинув!"
А серце каже: "Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б`ється враз зі мною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки- вона знов захворіла.
Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в`януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Крим відіграв у житті Лесі Українки велику та магічну роль, подарувавши надію на сцілення і палке кохання. Влітку в Ялті Леся Українка познайомилася з Сергієм Костянтиновичем Мержинським.
Вперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)". З цьогож листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. З листа стає зрозумілим, що знайомство було викликане зв`язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією. Постать Мержинського належним чином не вивченна, і доводиться оперувати лише спогадами сучасників. Між ним і Лесею Українкою зав`язалася щира й близька дружба, яка перетворилась у кохання.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,
тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те,
що моє серце віщує і чому я вірити не хочу,не можу.
Мержинський -мрійник- "він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: "Sois malheureux et tu seras seul" (Будь нещасливий і ти будеш самотній)." "Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…"- Лесі Українки.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене,
як можна, щоб я жила сама,
тепер, коли я знаю інше життя?
Мержинського спіткало велике горе. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…
Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважаючи що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче.
Невимовна туга звучить у цей час у її творах:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згубленйй світе!
На початку січня 1901 року Леся знов поїхала до Мінська- вчетверте протягом року. Але цього разу поїхала не провідувати, а доглядати хворого. Слабке тіло Мержинського мало сильний дух та палко любляче серце. Як писала сама Леся у листі до матері : "Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла…"
В критичну годину навіть старші Косачі, батько й мати, теж стали на бік Лесі: писали їй до Мінська, радили, як доглядати хворого, зверталися до києвських лікарів за консультацією для Мержинського.
Сили Мержинського з кожним днем згасали. Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого коханого. Та рятунку не було- він помер у неї на руках.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і
згубимось обоє помалу,вдалині. А на тім місці,
де ми були в житті, нехай троянди в`януть, в`януть і пахнуть,
як твої любі листи, мій друже…
Леся не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листочки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих вуст.
Уста говорять: "Він навік загинув!"
А серце каже: "Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б`ється враз зі мною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки- вона знов захворіла.
Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в`януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
“ЦЕ КРАЩЕ ПОЧУТТЯ, НА ЯКЕ Я
ЗДАТНА”
“Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок - бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці (підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!); дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська спиняє візочок...Сергій Петрович Мержинський іще од хвіртки широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом: пані Ларису з дитям...”- так напише, зазираючи в уяву, Оксана Забужко, єдина з волинянок, яка по-своєму перейняла естафету літературного успіху в Лесі Українки. Доля, як відомо, виявиться інакшою. На перешкоді того, аби народилася сім’я, стане смерть Мержинського.
Він був хворий на туберкульоз легень. У Ялті познайомилися в санаторії. Після цього Леся Українка та Сергій Мержинський неодноразово зустрічалися - і в Києві, і в Гадячі, і в Мінську. Хоча від часу першої до останньої зустрічі - три з половиною роки. Леся Українка через рік після того, як його не стане, зізнається Вірі Александровій: “Багато-багато разів проходить у моїй пам’яті від початку до кінця, від першої хвилини нашого знайомства і до останньої хвилини нашого життя разом... Мені завжди здавалося, що це краще почуття, на яке я здатна, і я не стала б душити того в собі, якщо б воно з’явилося в інший раз”.
Ці стосунки - під знаком непоправного трагізму. Ні батьки, ні частина рідних і приятелів не хотіли розуміти взаємин двох важко хворих людей. Почуття не вміщалися в логічно вмотивовані. Але вони були глибокими, поєднуючи в собі і кохання, і дружбу. На томику німецькомовної збірки віршів Гете, подарованої Лесі Українці Сергієм Мержинським у липні 1899 року, письмова вдячність за “дружні і сердечні взаємини”.
Знала, що смертельна недуга вже не відступить від нього. Намагалася хоч чимось зарадити, допомогти йому. Такі діяння - вияв не жалісливості, холодного обов’язку. Це - почуття друга і коханої водночас. “Часто я пишу тепер, - оповідатиме сестрі Ользі в жовтні тисяча дев’ятсотого, - тільки Сергію Костянтиновичу, і буду писати, хоч би ніколи мені було вгору глянути, бо сі листи, здається, мені конечне потрібні”. Всупереч усім наполяганням, благанням не їхати до Сергія Мержинського в Мінськ (врятувати його вже неможливо), Леся Українка була категоричною. Взнавши від Еліасберга сувору правду, зазначить сестрі Ользі: “Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду”. Коли раптом запроменіла крихітна надія, Леся планує разом з Сергієм вирушити на лікування до Швейцарії: “Я поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С.К. поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо”.
Але дива не сталося. Леся Українка приїжджає до Мінська. З перших днів січня 1901-го по 3 березня, коли завершиться земний шлях Сергія Мержинського, вони поряд. Тут з-під пера поетеси під промовистою назвою “Одержима” з’явиться за одну ніч поема як приголомшливе одкровення, де в образі Міріам - душа самої авторки. Він уже не може писати. Сергій надиктовує прощального листа до Віри Крижанівської-Тучапської, яка свого часу була його любов’ю. Леся без докору зафіксовує на аркушику це запізніле освідчення іншій жінці. На полях листа відтак допише від себе: “Он приговорен, и хотя не слыхал этого приговора, но сам его чувствует”.
Навряд чи варто якось коментувати цей епізод. Мала рацію Ольга Кобилянська, ділячись Василеві Стефанику сокровенним про посестру: “Вона дуже нещаслива, пане Стефаник, вічно хора, а проте в неї такий сильний дух. Її треба любити”. Аріадна Драгоманова 20 лютого 1901 року ділитиметься своїм болем з сестрою Софією: “Моє серце стискається щоразу, коли я думаю про нашу милу Лесю, яка так заслуговує бути щасливою. Всі дуже стривожені за неї, але неможливо було утримати її”. А сестра Ольга у відчаї і воднораз із захопленням писатиме цього ж місяця Михайлові Кривинюку: “С.К. зовсім, зовсім умирає ... Що за мука була прощатися з ним. Зовсім прибиті родичі. А Леся, Леся. Коли б ти знав, яка вона нещасна! А все ж знаходить сили, щоб бути спокійною при С.К. і його родичах, енергійніша і бадьоріша за їх усіх. От уже доля у неї: ціле життя одна мука”.
Вона закриє йому повіки. А після похорону - вирок лікарів: до букету хвороб Лариси Косач додасться і туберкульоз легень.
ЗАМІЖЖЯ
У 1907 р. поетеса знову повернулася до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом він стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, вони вважали, що з її боку кохання там не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена — ми звінчалися, — пише поетеса у листі до рідні. — Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».
— Складно говорити про інтимне життя письменниці, — розповідає О. Газізова. — В одному з листів поетеса писала «нам з Кльонею так добре». Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати коло себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони внутрішньо добре розуміли один одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши терміново їхати до Криму. Климент був у дуже поганому стані (хворів теж на туберкульоз). Теплий клімат і активне лікування допомогло — кровохаркання у нього зникло.
Подружжя обрало Ялту для тривалого проживання тому, що тут вони не відчували себе відірваними від усієї української культури. Квітка працював у суді. Він за фахом був юристом. Прекрасно грав на роялі, чудово знав музику. Саме Квітці ми завдячуємо, що маємо записи народних дум. Він звернувся до відомого фольклориста Філарета Колесси й записав з його голосу твори полтавських кобзарів.
У той час в Криму жив і творив відомий поет-романтик Амвросій Метлинський — автор «Южнорусских песен» (у музеї є ця унікальна збірка, якій цього року виповнюється 150 років — Т.П. ). Із ним подружжя Квіток часто спілкувалося. Останні дні біля хворого поета провів Степан Руданський — класик української літератури, перекладач «Іліади» й «Одісеї». 12 років він чесно служив громаді міським лікарем. Іще за життя Руданський став почесним громадянином Ялти. Саме завдяки йому в нашому місті з’явився водопровід і каналізація. Він дав кошти на побудову міського фонтану. В Ялті з 1904 по 1918 рік існував Український театр із гарною трупою. Театр мав багатьох шанувальників, бо на початку століття в Криму жило чимало українців.
Одного разу Леся Українка дізналась, що до Севастополя приїхав, в гості до сина, знаменитий харківський кобзар Гнат Гончаренко. Тоді вона замовляє валики й тонограф для запису звуків, витративши гроші з свого приданого. Записує 19 дум. Це відбувалося на ялтинській квартирі подружжя Квіток. У музеї зберігається один із валиків із голосом самої поетеси, коли робили пробні записи.
Протягом подружнього життя, Клемент Квітка записав пісні, які Леся пам’ятала ще з дитинства. А вже після смерті дружини, в 1917 видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки» (він теж являється однією з реліквій музею). Климент Васильович дожив до 1953 року, переживши дружину на 40 років.
У 1907 р. поетеса знову повернулася до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом він стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, вони вважали, що з її боку кохання там не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена — ми звінчалися, — пише поетеса у листі до рідні. — Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».
— Складно говорити про інтимне життя письменниці, — розповідає О. Газізова. — В одному з листів поетеса писала «нам з Кльонею так добре». Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати коло себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони внутрішньо добре розуміли один одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши терміново їхати до Криму. Климент був у дуже поганому стані (хворів теж на туберкульоз). Теплий клімат і активне лікування допомогло — кровохаркання у нього зникло.
Подружжя обрало Ялту для тривалого проживання тому, що тут вони не відчували себе відірваними від усієї української культури. Квітка працював у суді. Він за фахом був юристом. Прекрасно грав на роялі, чудово знав музику. Саме Квітці ми завдячуємо, що маємо записи народних дум. Він звернувся до відомого фольклориста Філарета Колесси й записав з його голосу твори полтавських кобзарів.
У той час в Криму жив і творив відомий поет-романтик Амвросій Метлинський — автор «Южнорусских песен» (у музеї є ця унікальна збірка, якій цього року виповнюється 150 років — Т.П. ). Із ним подружжя Квіток часто спілкувалося. Останні дні біля хворого поета провів Степан Руданський — класик української літератури, перекладач «Іліади» й «Одісеї». 12 років він чесно служив громаді міським лікарем. Іще за життя Руданський став почесним громадянином Ялти. Саме завдяки йому в нашому місті з’явився водопровід і каналізація. Він дав кошти на побудову міського фонтану. В Ялті з 1904 по 1918 рік існував Український театр із гарною трупою. Театр мав багатьох шанувальників, бо на початку століття в Криму жило чимало українців.
Одного разу Леся Українка дізналась, що до Севастополя приїхав, в гості до сина, знаменитий харківський кобзар Гнат Гончаренко. Тоді вона замовляє валики й тонограф для запису звуків, витративши гроші з свого приданого. Записує 19 дум. Це відбувалося на ялтинській квартирі подружжя Квіток. У музеї зберігається один із валиків із голосом самої поетеси, коли робили пробні записи.
Протягом подружнього життя, Клемент Квітка записав пісні, які Леся пам’ятала ще з дитинства. А вже після смерті дружини, в 1917 видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки» (він теж являється однією з реліквій музею). Климент Васильович дожив до 1953 року, переживши дружину на 40 років.
Немає коментарів:
Дописати коментар